Величие мира всегда находится в соответствии с величием духа, смотрящего на него. Добрый находит здесь на земле свой рай, злой имеет уже здесь свой ад.
До книги „Запорожці" видавництво „Фоліо" помістило твори різні за жанрами, але поєднанні спільною темою – історія України, яку за твердженням В. Винниченка неможливо читати без брому. „Запорожці" – це казка. Лоцман Карпо Летючий потрапляє на зачаровану Січ, яку козаки-характерники перенесли під дніпровські пороги, щоб порятувати від сваволі Катерини ІІ. Ця подорож дає можливість Карпові побачити контрастну різницю між життям волелюбних запорожців і убогим животінням їх нащадків. Говорячи повість „Гетьман Іван Виговський" хочеться одразу відзначити, що цей твір зовсім невипадковий в творчій біографії письменника. Його поява, певно вже була напередвизначена, ще в студентські роки Левицького (коли Іван Семенович почувши на лекції, що в інтересах держави було б добре спалити всю українську літературу, - твердо вирішив для себе стати українським письменником). Тож „Виговський!" - це той голос крові, який заявив про себе з початку в відверто анти шовіністичній статті «Сьогочасне літературне спрямування», а потім і в підкреслено націоналістичній праці "Українство на літературних позвах з Московщиною". Це той незнищенний фенікс українства під чарами якого Левицький разом з Іваном Пулієм і Пантелеймоном Кулішем перекладав Біблію українською мовою. Щодо самого твору то безперечним плюсом є те, що для Левицького Виговський в першу чергу людина. Так, з початку Виговський постає перед читачем в образі ліричного і романтичного писаря, потім – державником і патріотом України-Гетьманщини, а під кінець - рішучим і безкомпромісним правителем Великого князівства Руського. Несправедливо було б не відзначити високохудожність образів героїв із творів Левицького. Всі вони виписані з глибокою пристрастю, а тому закохують в себе: „Гетьман був кращий і вищий од усіх запорожців; високий як Палій, гарний як Мазепа, сміливий, як Богдан Хмельницький;" „Її повний, делікатний вид неначе був обведений білими руками з білого пуху та срібла, і саме лице її було біле, як лілея, а повні рум'яні уста червоніли на морозі, як листочки троянди. Молода панна і справді була схожа на білу квітку;" „Рівний, як стріла, широкий в плечах, з тонким станом, до котрого влип червоний жупан, з високим чолом, над котрим хвилями нависли темно-русі короткі кучері, Виговський був гарний і в сорок років;" „Кінь басував під Іваном Остаповичем, гнув набік круту шию, прихкав тонкими дрижачими ніздрями, котрі парували на морозі при ясному сонці, як кипучий казан з водою, розпечений у полум'ї." Левицький вдається також до детального зображення побуту селян, козаків, старшин, шляхти і гетьманів, але ця „етнографічність" є лише виразним тлом на фоні якого відбуваються драматичні події української історії. Адже „етнографічність" як тема для літератури сама по собі неприйнятна для письменника. В той же час серед українських письменників ХІХ століття домінувала саме така позиція, що дало підстави передовій інтелігенції говорити про безідейність нашої літератури. Тому саме Левицький став одним з перших письменників-реалістів, що висвітлив гострі проблеми українства. Говорячи ж сучасною мовою, читачі мають можливість прочитати захоплююче фентезі і героїчний блокбастер.
