Максим Богданович (1891–1917)

Говорячи про нього, кажуть – загадка Богдановича. Хто ж відає розгадку, чи хоча б здогадується про неї? Вічна тема вічної душі. Поезія, власне, сама була й лишається вічною загадкою. І відповідь знає лиш серце. Проте, має Максим Богданович іншу, виняткову загадку, що часто виникає й у наш час. Тому й хотілося б почати саме з неї.
Як, якими шляхами й намаганнями, яким покликом душі відкрив і осягнув Максим Богданович рідну мову, відірваний від країни, зірваним листком кинутий у світ?... Як він повернувся? І як повертаються до білоруського слова юнаки й дівчата, для яких єдиним зв’язком із ним досі лишається запис у паспорті.
А відповідь треба шукати у баби Рузалі з хутора Халопеничі, від онука її, Адама Богдановича. Звідти, з бабусиних казок виніс Адам Ягорович МОВУ ЗЕМЛІ**, і передалася вона далеко від рідного краю, до вразливої дитячої душі Максима Богдановича.
„Най будуть благословенні довгі зимові вечори в бабусиній хаті, при світлі копіткого гнотика, коли чудернацькі тіні сновигали стінами. Вечори, в яких невпинно лилися чарівливі бабусині казки...” – згадував Адам Ягорович. І неможливо навіть уявити, що відлуння тих далеких вечорів не перейшло від нього – етнографа, збирача народної творчості, просвітника – до сина його, Максима.
Проблиски живої бабусиної мови вихоплюються вогниками з російськомовних щоденників Адама Богдановича. Певно, один з таких вогників залетів і Максимові в душу. І той вогник, те зерно впало не на камінь.
„Його поетичний талант – дар його матері, що в ній самій дрімав нерозвинений, чи може, відколина казкарських здібностей його прабабці Рузалі, оповідям якої в моїх записах він завдячує пробудженням свого таланту.” – пише батько поета.
Але це далеко не все, лиш тільки передумова. Прагненнями душі, найпотаємнішими її поривами керує доля, життя, люди...
А що, як украдено мову, забрано матір? Перед безоднею забуття стоїть застережний знак – знак крові. Серце поетове – джерело космічного зв’язку, якому не здатні протистояти, якому підвладні простір і час. Тож поезія Максима Богдановича – це повернення до рідних цілющих Халопеничівських колодязів, до літописних шляхів „Із варяг у греки”, де одна ріка – Нач – прямує до Дніпра, а інша – Еса – лине хвилею до темних вирів Західної Двіни.
Однак, і це ще не все – поруч зі знаком крові стоїть інший визначний знак. Знак часу. Часу народження героїв та час народження геніїв. І ті й інші приходять тоді, коли без їхньої самопожертви іншим не вижити. Вони підносять дух втомлених, окрилюють зневірених. Вони – суворий присуд відступникам та ренегатам.
Все частіше повторюють нині молоді літератори безмовної школи Богдановичеві гіркі слова: „Беларускіх вершаў у нас яшче не было, - былі толькі вершы, пісаныя беларусскай мовай.”*** Здається, що й це немало, але де ж образне сприйняття поезії не лише, як творчого ствердження народу, а й голосу його!? Чи може зватися література білоруською, коли народ, званий білоруським, все менше читає її? Темрява поволі поширюється поміж тими, хто пише, тими, для кого пишеться, й тими, хто повинен би був читати. Ствердження є, а голосу – катма...
Не хочеться тут казати про літературного месію. Але сила генія, що сколихне застій білоруської дійсності рідним словом вже на часі. І геній прийде, народиться, а може й уже народився? Так, як народився Максим Богданович, разом із хвилею відродження на зорі двадцятого століття.
Поріг переступило двадцять перше століття. Нехай зазвучить воно в білоруському серці новим звучанням, адже поеія Максима Богдановича дає нам надію.
Шляхами людства, від прадавніх створінь язичницького світу (Чуеш гул? Гета сумны, маркотны лясун пачынае няголасна граць...)**** проводить нас поезія Богдановича до вершин і трагедій буремного віку...
Шлях людства і шлях поета – світова таїна... Над тим шляхом сяє Зорка Венера, мчиться Пагоня *****. Вздовж цього шляху колосяться жита з блакитними зірочками Васількоў******.
Музичний образ – тема посіяного зерна й квітки бере свій початок звідти, з народних білоруських пісень. Колосок та Волошка – вони не можуть одне без одного, неможуть поодинці, як тіло й душа. Вони – з одного поля, ім’я якому – Білорусь.

* Оригінальну назву змінено. В оригіналі – “Цвяток радзімы васілька”
** Виділення Ч.В.
*** Білоруських віршів ми ще не мали, мали лиш вірші, написан білоруською мовою.” (біл.)
**** “Чуєш гул, це самотній похмурий лісовик починає неголосно грати” (біл.) Перші рядки з вірша Максима Богдановича.
***** Гонитва (біл.) Білий прапор із червоною повздовжньою смужкою. У лівому верхньому куті – червоний вершник зі списом. Древній прапор Білорусі. Назва найвідомішого вірша М. Богдановича
****** Волошки (біл.)

Поезія Максима Богдановича (Максім Багдановіч)

* * *
Чуеш гул? — Гэта сумны, маркотны лясун
Пачынае няголасна граць:
Пад рукамі яго, разважаючы сум.
Бытцым тысячы, крэпка нацягнутых, струн,
Тонкаствольные сосны звіняць.
І ці трэба казаць, чаму сціхла рэка,
Не шасьцяць у палёх каласы
І аб чым шэпаціць галасок вецерка
Што зіяе-дрыжыць на лісьцёх лазьняка:
Кроплі сьлёз, ці халоднай расы?
1910.

* * *
Добрай ночы, зара-зараніца!
Ужо імгла над зямлёю лажыцца,
Чорнай рызай усё пакрывае,
Пылам зор небасхіл абсевае.
Цішыня агартае мне душу!
Вецярок прыдарожнуто грушу
Ледзьве чутна варушэ — калышэ,
Міла бомы сьмяюцца у цішы,
Ціха срэбрам грукае крыніца.
Добрай ночы, зара-зараніца!

«РАЗРЫТАЯ МАГІЛА»

Дробны дождж сячэ, ліецца;
Вецер злосна у хату рвецца,
У полі стогнам аддаецца,
Стукне ў дзьверы і вакно; —
Сэрцэ беднае заб'ецца
І адразу у ім прачневда,
І адразу скалыхнецца
Усё што згінуло даўно.
Успомніць сэрцэ, што любіло,
Успомніць моладасць і сілу,
Усё, што знікло і уплыло,
Усё успомніць, як у сьне, —
Бачу: сэрцэ не забыло,
Што жыцьцё ў ім загубіло...
І разрытаю магілай
Вее сумна на мяне.

* * *
Вулкі Вільні зіяюць і гулка грымяць!
Вір людзкі скрозь заліў паясы тротуароў,
Блішчаць вокны, ліхтарні ў гары зіхацяць
І гараць аганьком вочы змучэных твароў!
А завернеш у завулак — ён цесны, крывы;
Цёмны шыбы глухіх, старасьвецкіх будынкаў;
Між каменьнямі - мох і сьцяблінкі травы,
І на вежы, як круглае вока савы,
Цыфэрблят—пільны сьведка мінулых учынкаў.
Ціша тут. Маўчаліва усталі — і сьняць
У небі копулы, брамы, байніцы і шпіцы;
Грук хады адзінокай здалёку чуваць,
Часам мерные ўдары звана задрыжаць
І замоўкнуць, памкнуўшы ад старай званіцы.
Ўспамяні маё сэрцэ, даўнейіпые дні!
Па загаду бурмістра усе, як належэ,
Зачынілі ўжо вокны, загасілі агні...
Варта вулкай прайшла... І ня сьпім мы адны —
Я, ды чорны кажан, што шнуруе ля вежы.

«КРАЮ МОЙ РОДНЫ! ЯК ВЫКЛЯТЫ БОГАМ...»

Краю мой родны! Як выкляты Богам —
Столькі ты зносіш нядолі.
Хмары, балоты... Над збожэм убогім
Вецер гуляе на волі.
Поруч раскідалісь родные вёскі.
Жалям сцікаюцца грудзі! —
Бедные хаткі, таполі, бярозкі,
Ўсюды панурые людзі...
Шмат што зрабілі іх чорные рукі,
Вынясьлі моцные сьпіны;
Шмат іх прымусілі выцярпець мукі
Пушчы, разлогі, нізіны.
Кінь толькі вокам да гэтаго люду —
Сцісьнецца сэрце ад болю:
Столькі пабачыш ты гора усюды,
Столькі нуды без патолі.
Песьня цяе, як удовіна сына,
Янку, каханьне згубіло:
Там дзе панура схілілась каліна,
Беднаго хлопца магіла.
Ў гутарках-казках аб шчасьці, аб згодзе
Сэрцэ навін не пачуе.
Сціснуло горэ дыханьне ў народзе,
Горэ усюды пануе.
Хваляй шырокай разлілось, як морэ,
Родны наш край затапіло...
Брацьця! Ці зможэм грамадзкае горэ?!
Брацьця! Ці хване нам сілы?!

(Більше оригінальних поезій тут: http://asveta.belinter.net/vianok.html)

Переклади на українську

«НАД МОГИЛОЮ»

Біля шляху в чистім полі
Могила стоїть,
Колом крутить заверюха,
Гуляє, шумить.

На могилі в самотині
Калина росте;
Її вітер обвіває,
Метелиця гне.

І кругом тої могили
Співає, гудить
Про того, хто в чистім полі
Похований спить…

(Перекладач: Микита Шаповал, http://www.ukrlib.com/BAHDAN06.html)

***
Чуєш спів, що луна із правічних лісів? –
Лісовик там задумливо гра.
І в долонях у нього на сто голосів
Хор дерев тонконогих плачем задзвенів –
Наче струни їх перебира...

Та від чого зчорніла кипуча ріка
І лягли колоски до землі?
Що там вітер шепоче до нас здалека,
Що тримають дерева на сонних гілках –
Чи то роси, чи крапельки сліз?..

(перекладач: Чернишенко Володимир)

«МЕЖІ»

Поглянь навколо — і застигне кров:
ось хату щільно обійшов
паркан із гострими цвяхами,
посипаний колючим склом.
Дивись, як густо за селом,
ланами,
біжать вузькі обніжки навскоси;
а он ідуть рови через ліси,
і стопудові каменюки серед поля,
по суголовках, на межі, лежать;
вістря багнетів блискотять
по всій землі, мов дика воля,
на узгряниччях всіх держав, сторон,—
дивися: скрізь кордон.

Не змірять вільного простору
степів, лугів,— а чоловік
тини робив, рови копав за віком вік,
ховався в них, мов лис у нору,
тремтів, як на осиці лист,
і, людський оганьбивши хист,
злословив, безсердечний, хтивий,
такий зрадливий,
такий чужий для всіх братів.
Круг його — ряд штахет, плотів.

Поглянь, що діється за отими плотами!
Через тяжкий надмірний труд
там гине в злиднях бідний люд,
що сам могутніми руками
створив усі багатства на землі:
посіяв жито на ріллі,
побудував нам залізниці,
заводів димарі аж до небес підніс,
а сам давно сліпий од сліз,
і щастя вже йому й не сниться.
Дивись: по всій землі святій
буяють хвилі золоті,—
то збіжжя неозорне море!
Цвітуть луги, шумлять ліси —
о, скільки є кругом багатства і краси,
а люди знають тільки голод, горе,
бо темні, як сліпі кроти,
бо скрізь — кордони, скрізь — плоти!

«ПОГОНЯ»

Тільки в серці почую, мій краю,
і тривогу за тебе, і гнів,
гостробрамську святиню згадаю
і на конях грізних вояків.

Скаженіють запінені коні
і, як вихор, женуть, і хриплять,—
стародавньої Литви Погоні
не розбить, не спинить, не стримать.

Перед вами — роки незміренні,
а за вами — століттів сліди,—
ви за ким женетеся, шалені?
Де шляхи ваші йдуть і куди?

Чи вони, Білорусе, погнались
отим дітям твоїм наздогон,
що забули тебе, відцурались,
продали, наче бранку, в полон?

Уражайте їх, бийте мечами,
не давайте чужинцями жить!
Хай почують, як серце ночами
за подолану матір болить!

Краю рідний, я — тільки людина,—
затамуй мою тугу німу!
Ти пробач, ти прийми свого сина,
дай умерти за тебе йому!

Все летять і летять оті коні,
срібні збруї далеко гримлять,—
стародавньої Литви Погоні
не розбить, не спинить, не стримать!

(Перекладач: Михайло Драй-Хмара, http://www.ukrlib.com/bahdan05.html)

Джерело: