Про Шекспіра*

Оголошення війни відірвало мене від перших сторінок "Ромео та Джульєти". Я занехаяв переклад і за проводами сина, що відбував на оборонні роботи, й іншими клопотами забув про Шекспіра. Пішли тижні, протягом яких, хоч-не-хоч, геть усе прилучалося до війни. Я чергував у ночі бомбардувань на даху дванадцятиповерхового будинку – свідок двох фугасних влучень у цей будинок в одне з моїх чергувань, – рив бліндаж у себе за містом і проходив курси військового навчання, що зненацька виявили в мені природженого стрільця. Родина моя була відправлена в нетрі внутрішньої губернії. Я увесь час до неї прагнув.
Наприкінці жовтня я виїхав до дружини й дітей, і зима в провінційному місті, віддалік залізниці, на замерзлій ріці, що служить єдиним засобом сполучення, відрізала мене від зовнішнього світу й на три місяці змусила засісти за "Ромео".
Шекспір завжди буде улюбленцем поколінь історично зрілих і досвідчених. Численні випробування вчать цінувати голос фактів, дійсне пізнання, змістовне й нежартівливе мистецтво реалізму.
Шекспір залишається ідеалом і вершиною цього напрямку. Ні в кого відомості про людину не досягають такої правильності, ніхто й не викладав їх так свавільно. На перший погляд, це протилежні якості. Але вони зв'язані прямою залежністю. Беззаконням свого стилю, що дратували Вольтера й Толстого, Шекспір показує вулканічність будови нашої розхваленої художньої об'єктивності. У першу чергу, це – чудо об'єктивності. Це його знамениті характери – галерея типів, віків і темпераментів з їхніми нестандартними вчинками й особливою мовою. І Шекспіра не бентежить, що їхні розмови переплітаються з виливами його власного генію. На чергуванні забуття й уважності побудована його естетика, на зміні високої й смішного, прози й віршів.
Він – дитя природи, куди не кинь: чи візьмемо неприборканість його форми, його композицію й спосіб ліплення, чи психологію й моральний зміст його драм. Вибухи шекспірівської образності виняткові. Його порівняння – межа, за яку ніколи не заходив суб’єктивізм у поезії. Він наклав на свої праці глибший особистий відбиток, ніж будь-хто до або після нього.
Його присутність відчувається в них не тільки через їхню оригінальність. Коли заходить мова про добро й зло, про правду і кривду, перед нами виникає образ, неуявлюваний (непредставимый) в обставинах лизоблюдства й шапкування. Ми чуємо голос генія, короля серед королів і судді над богами, голос західних демократій, підставою яким служить горда гідність трудівника й борця.
Мені давно хочеться попрацювати з драматичними хроніками Шекспіра. Наш час будить до них новий інтерес. Обидва Ричарди – щира Біблія історіографа. Але в художніх, як і у всяких інших працях, доводиться керуватися міркуваннями практики.
Роки два-три тому, я переклав "Гамлета", минулої зими – "Ромео та Джульєту". Що сказати про принципи моїх перекладів? Велич оригіналу рятує мене від зайвих пояснень. Стосовно Шекспіра доречні тільки повна природність і розумова воля. До першого я, як міг, готувався, працюючи над власними скромними працями, до другого підготовлений своїми переконаннями.
Знову зима. Я знову збираюся до родини, у глухе містечко на Камі, і, коли доля зволить, займуся перекладом "Антонія й Клеопатри" для постановки Московського Художнього театру.

Замість передмови*

Змінюється життя, змінюється й розуміння, і драма ревнощів, з такою бурею й люттю розіграна в трагедії "Отелло", залишаючись головним, уже не здається нам її єдиним змістом. Інша, глибша колізія заслоняє її від нас нинішніх.
В Отелло й Дездемони все без домішок сьогодення. Коли їхня повнота й правда зіштовхуються з підробленим і вигаданим світом Яго, вони гинуть від надлишку своєї дійсності; від свого внутрішнього багатства.
Замість Яго-лиходія можна було б уявити іншого Яго, що дійсно був би тим нелицемірним доброзичливцем, яким він себе змальовує. І все одно він був би прокляттям Дездемони й Отелло й джерелом їхньої загибелі. Важливо не те, що Яго – наклепник і злочинець, а те, що він гаситель життя, що по сусідству з палахкотливим горном самобутності він загрозливо пустий і бездарний.
Тому немає меж вигадкам і підступам Яго. У нього немає нічого свого, він нічим не зв'язаний й у своїх діях користується необмеженою свободою. Тим часом, Отелло й Дездемона не владні над собою. Вони сковані своєю недвозначною сутністю, вони невільні й покірні її законам.
Сцена з "Вербонькою", згадана нижче, одним тільки явищем, що зазвичай обходиться, відділена від останньої сцени задушення Дездемони у фіналі. Отелло остаточно увірував у вдавану Дездемонину вину, засудив її й вирішив задушити в той же вечір у ліжку. Він це робить не заради помсти, а для того, щоб урятувати її душу, тому що він вірить, що його розправа з тілом Дездемони на цьому світі позбавить її дух від небесної спокути на тім.
Вечір. У замку були гості й розійшлися. Емілія допомагає Дездемоні роздягатися. Не зважаючи на дурні передчуття, Дездемона не підозрює, що жити їй залишилося лічені хвилини, і муркоче "Вербоньку", мотив зі стародавньої балади, що млоїв її весь вечір і раптом пригадався. Сцена з піснею написана для того, щоб засвідчити міру незнаття героїні на порозі жертвопринесення.
Старі російські переклади Шекспіра в більшості своїй чудові. Це особливо стосується гербелевского видання. Вони робилися переважно в другій половині минулого століття, коли технічна культура вірша занепала у порівнянні з пушкінськими часами. Але дилетантська широта, з якої вони початі, убезпечила їхніх авторів від дріб'язкового педантизму й захоплення формальними дрібницями. Тому що їм доводилося вибирати й чимось жертвувати, вони вловили й передали в Шекспірі головне: Шекспір-поета, Шекспір-драматурга.
Російські символісти знову відродили премудрості ритму й гарного римування. Новітні перекладачі так само старанно зайняті зовнішніми засобами вираження оригіналу, як колишні – збереженням його загального змісту. Сучасні переклади Шекспіра, з яких кращі належать Кузміну, Лозинському, Зінкевичу й Радловій, ближче, ніж колишні, знайомлять зі словесним багатством шекспірівських текстів, з їхнім лексиконом. Однак дослівні переклади завжди бувають важкі й у рідкісних випадках зрозумілі. Ідея буквального перекладу є хронічним, постійно поборюваним упередженням, що зникає, але постійно повертається.
У своїх роботах ми пішли за старими перекладачами, але намагаємося випередити їх у наслідуванні жвавості, природності й того, що називається реалізмом. Ми аж ніяк не тішимо себе ілюзією, начебто кожен момент нашої праці успішно заступає колишні приклади. Ми ні з ким не сперечаємося окремими рядками, ми сперечаємося цілими будовами, і в їхньому виконанні, поряд з вірністю великому оригіналу, входимо в усе більшу підвладність своїй власній системі мови й тисячам інших секретів, половини яких ми не в змозі усвідомити і які з роками стають всі численнішими й суворішими. Таланту й авторитету професора М.Морозова зобов'язані ми компетентною критикою, корисними вказівкою й моральною підтримкою.

Загальна мета перекладів**

Переклади декількох п'єс Шекспіра органічно вливаються в наші інші роботи. У книгах, що вийшли під нашим ім'ям до революції й на її початку, ми намагалися сказати своє посильне нове слово про природу й життя в поезії й прозі. Пізніше з'явилася "Охоронна грамота", нарис наших поглядів на внутрішню суть мистецтва. Пропоновані переклади із Шекспіра – подальший їх розвиток.
У них за тою ж схемою, що й у наших оригінальних роботах, ми намагалися дати якнайповніше уявлення про предмет, що цікавив нас, у даному разі – про оригінал з якого ми перекладали. Ми ставили собі за мету якомога природніше й точніше схопити його суть і передати її.
В решті решт, для художника байдуже, чи писати розлогу панораму на повітрі чи копіювати ту ж перспективу Тінторетто або Веронезе в музеї – і там і там, за винятком деяких тонкощів світла, ті самі закони. Чи змалювати в поемі про дев'ятсот п'ятий рік морське повстання або перемалювати в російських віршах сторінку англійських віршів, найгеніальніших на світі, було завданням одного порядку й однаковим випробуванням для ока й слуху, таким же захопливим і млосним.
За цією роботою ми остерігалися, щоб створене нею обмеження не призвело до затьмарення, звичайного в працівників вузьких галузей. Переконані в тому, що справжній переклад повинен стояти твердо на своїх власних ногах, не звалюючи своїх слабостей на уявну кульгавість оригіналу, ми пред'являємо собі всі вимоги, обов'язкові для всякого самостійного літературного твору.

"Гамлет, принц датський (від перекладача)"***

Мені кілька разів пропонували перекласти "Гамлета". Пропозиції йшли від театрів. Маючи на увазі існування гарних перекладів, я довго вважав непотрібним множити їх новою й несуттєвою видозміною. Втім, мова йшла про особливе, вільне, ємнісне перекладання, задовільне для сцени, а не лиш на сторінках. Під кінець, спокусившись завданням, я передумав.
Для підвищення шансів на успіх я перекладав, так би мовити, із зав'язаними очами, наодинці з текстом, словником і невеликим видавничим коментарем. Через кілька місяців, коли перша чорнова редакція була закінчена, я дістав переклади Кронеберга й К. Р., яких не пам'ятав, а також зовсім ще невідомі мені роботи Соколовського, Радлової і Лозинського й зайнявся порівнянням. Що ж виявилося?
Виявилося – закони мови при тотожності предмета сильніші, ніж можна було очікувати. Рукопис майорів схожостями й збігами з названими й, через малу оригінальність, у доповнення до них не годився.
Зате це було кращим способом перевірити на власному досвіді переваги чужих трактувань. По-перше, їх народила не примха. На власній невдачі переконався я, як важко розійтися з ними, поки залишаєшся в межах першої дослівності. Критика не надто тішила їх, та й вони самі почати несправедливі одне до одного.
Широта й піднесеність відрізняють переклад Кронеберга. К. Р. сухіше, ближче до оригіналу й має перевагу у виразності, підкоряючи ритмічний наголос значеннєвому. Художня заслуга Радлової – жвавість розмовної мови. У неї абсолютний сценічний слух, вірний супутник драматичного таланту, без якого не можна було б передати прозаїчні частини діалогу так, як упоралася з ними вона. У змісті близькості в з'єднанні з гарною мовою й строгою формою ідеальний переклад Лозинського. Це й театральний текст і книга для читання, але найбільше цей єдиний посібник для кожного, хто не знає англійської, тому що повніше інших дає уявлення про зовнішній вигляд оригіналу і його словесний склад, будучи їхнім слухняним зображенням.
Маючи за взірець такі праці, можна було з легким серцем зневажити невдалу спробу, і взятися за наступне завдання, передусім поставлену театрами. Від перекладу слів і метафор я звернувся до перекладу думок і сцен.
Роботу ц слід розглядати, як російський оригінальний драматичний твір, тому що, крім точності, рівнорядковості з оригіналом та ін., у ній найбільше тієї навмисної вільготності, без якої не буває наближення до більших речей.

* З архіву Л.Озерова
** Рання редакція першого підрозділу „Зауваг до перекладів Шекспірівських драм”, 1946р.
*** надруковано в журналі „Молодая Гвардия”, 1940, N5-6.

Джерело: