Тамара Шевченко
Ім’я: Тамара Шевченко
Дата народження: народилася у березні минулого століття.
Сімейне положення: Одружена
Діти: Маю сина
Освіта: Середня технічна та вища педагогічна.
Ваші кращі сторони характеру та недоліки:
Пунктуальність – це одна із найкращих і найгірших сторін.
Найкраща риса, бо ніколи не запізнююся і роблю усе вчасно. Найгірша, бо
знаходяться люди, через яких приходиться чекати, втрачати час, тому Не
довіряю таким людям, не люблю щоб мене чакали і нервуюся чекаючи інших.
Ніколи не запізнювалася, навіть на побачення ( а це погано).
Ваш стиль письма: Пишу у розмовному і народному стилі. Ще студенткою
цікавилася народною творчістю, працювала над темою «Вплив народної
творчості та дитячого фольклору на навчання та виховання учнів». Вважаю,
що народна творчість – це невичерпне джерело мудрості і людського досвіду,
а ще у ній уся історія розказана у піснях, казках, прислів»ях.
Ваші улюблені поети та письменники: Люблю Тараса шевченка (до речі, почала
глибоко розуміти його твори тільки після переїзду у іншу країну). Леся
Українка зачаровує мене своєю поезією та любов"ю до життя. Із зарубіжних
мені дуже подобаються поеми та вірші про кохання італійського поета
Габріеля Данунціо, хоча не розділяю його політичних поглядів, люблю прозу
О'Генрі.
Чи існує таке поняття, як сучасна українська література, адже в Інтернеті
багато не тільки хорошого, а й бруду, а книжку може видати будь-хто,
досить мати змогу заплатити за неї:
Звичайно, сучасна українська
література існує! Із часом усе непотрібне відсіється, як полова, а на
поверхню спливе те, що читачі хочуть читати, те, найкраще і цікаве, чого
вимагає життя. А ще література живе разом із людьми, тільки вона не
вмирає, а відроджується, міняється, старіє і молодіє. Це нескінечний
процес.
Чи мрієте Ви про свою книжку?
Колись я мріяла про свій будинок, тепер маю
його і насолоджуюся цим. Книжка - це інше... Мало того, щоб про неї
мріяла лише я. Якщо відчую, що мої читачі захотять мати примірник моїх
оповідок чи віршів, тоді тільки можна видавати книжку. Бо книга без читача
нічого не варта.
Невеличкі історії українки в Італії
Італійці – великі прихильники футболу. Майже кожен громадянин цієї країни
боліє за якусь команду. Слово «болільник», італійською звучить «тіфозо»
(tifoso), хворий на лихоманку, чарячку... Ці «тіфозі» різних команд
сваряться між собою, обговорюють футбольні матчі кругом: на роботі, у
барі, магазині, на вулиці, в школі... Навіть б’ються, захищаючи честь і
гідність своєї команди... А коли улюбленці виграють, то чіпляють біля хати
прапор команди-переможиці.
Український футболіст Андрій Шевченко грав у італійському «Мілані»
декілька років тому та мав неабиякий успіх. Футболки із його іменем носили
болільники, його таланту поклоняються й досі.
Та мені з дитинства було знайоме ім’я іншого Шевченка… Тараса...
Одного разу я зайшла у відділ працевлаштування для емігрантів. Там
працював хлопець із Африки. Коли він прочитав моє прізвище, то запитав:
- Шевченко – це твій брат?
- Ні, дід, - відповіла я, та ще й зраділа, що ім’я Тараса знають навіть у
далекій Африці і не так важливо, що хлопець помилився кількома століттями.
А той засміявся, але більше нічого не питав. Коли ми вийшли, моя подруга
пояснила, що він мав на увазі Андрія Шевченка...
Чемпіонат світу з футболу 2006 року.
Україна вийшла у четверть фіналу і наступну гру повинна провести з
Італією... Усі з нетерпінням чекають того дня, коли усе вирішиться. Мій
син запитує:
- Мамо, у мене хлопці запитують, за кого я болію, за Італію, чи Україну.
Що мені відповісти?
- А ти за кого болієш?
- За Україну, звичайно! Але якщо я скажу правду, то вони образяться.
- Тоді скажи, що за наших, нехай розуміють як хотять.
Почувши синову відповідь, я зраділа, що він хоче, щоб виграла Україна.
Дитина росте в іншій країні, його менталітет формується тут, то прививати
любов до України зможу тільки я, мати. Тільки одна я являюся для нього
джерелом знань про рідний край та мову. Адже, навіть, із друзями-земляками
він спілкується італійською, бо тяжко переключатися.
У той період, коли відбувся матч Україна – Італія, ми були у відпускці на
Батьківщині. Нажаль, збірна України програла...
«Ваші виграли!» - кажуть мені сусіди наступного дня.
Коли ми повернулися в Італію, то почула таку репліку: « Ваші програли!»
То хоч ви мені скажіть, люди добрі: «Виграли НАШІ, чи програли?»
Закінчився робочий день, кожен іде у своїх справах: одні у спортзал,
басейн, інші до магазину, додому. Я теж іду додому...
Наближається літо. Мене запитують:
- Ти куди їдеш у відпустку?
- Додому, - відповідаю , - а куди ж іще? – А сама собі думаю: «Де ж моя
«дома?».
Дві країни, два різних життя, дві мови, дві «додому». Інші друзі, інша
кухня, інша робота, інші свята, звичаї. Є хоча б щось однакове?
Звичайно є!
Усі люди хочуть бути щасливими, хочуть бачити своїх батьків та дітей
здоровими, хочуть кохати, та бути коханими, хочуть жити у добробуті у мирі
та злагоді. Цьому «хочуть» не має кінця...
Чого я хочу? Та того ж, що й усі, більшого мені не треба.
Ні! Ще я хочу, щоб в Італії знали Тараса Шевченка. І скажу вам, що дехто
вже його знає, бо італійці живуть поряд із нами, українцями. Не можна
забути рідний край, рідну мову та культуру. Тому із нею ми знайомимо й
людей, серед яких живемо, а вони цікавляться нашим життям. Звичайно, не
завжди ставляться до нас із повною довірою, але залежить саме від нас, що
про нашу країну подумають італійці. Чи чужа для нас ця караїна? Якщо ми
будемо почувати себе тут чужими, то й залишимося чужинцями... А ось щоб
стати своїм серед чужих, треба відкинути усі комплекси і працювати,
спілкуватися, учитися чужої мови, та свою не забувати. І НІКОЛИ не
відзиватися погано про рідну країну, та не критикувати ту, де живемо.
Як казав Великий Кобзар "Учитеся, брати мої, думайте, читайте, чужому
научайтесь і свого не цурайтесь."