Щастя - це коли тебе розуміють, велике щастя - це коли тебе люблять, справжнє щастя - це коли любиш ти.(Конфуцій)
 

Камінець  Майстерня Слова

Літературно-художнє інет-видання

 

Камінець

Колонка Редактора Карта Сайту

Вітаю. Тут будуть висвітлюватись новини проекту вцілому.

Тому поспішаю Вас обрадувати:

Перше число Антології під назвою ідкраяна Земля"  (PDF)

         А ось і "Кактус"   (PDF) - друге видання

Володимир Чернишенко

Володимир Чернишенко

          Що люблю і чим займаюсь

Володимир  -  наш коректор. Він виправляє помилки  у творах, а якщо їх нема, то створює, а потім виправляє :), бо у нього багато мовників та словників…

Просто хороша людина.

 

Ось біографія від нього.

         Чернишенко Володимир – людина, хоче бути щасливим. Хоче, щоб люди довкола теж були щасливими, але це, звичайно ж, лише прояв його крайнього егоїзму – просто приємно коли тебе оточують щасливі обличчя, жодних високих мет!

          Спочатку подивимось на нашого героя побіжно – спробуємо дати відповідь на питання, сформульоване в назві. Чернишенко Володимир – людина, хоче бути щасливим. Хоче, щоб люди довкола теж були щасливими, але це, звичайно ж, лише прояв його крайнього егоїзму – просто приємно коли тебе оточують щасливі обличчя, жодних високих мет!

          Наш герой завжди хотів народитись, майже з тих самих пір, як дізнався про існування великого і прекрасного світу, десь там, назовні. Це його бажання досить довго йшло врозріз із бажаннями батьків, але зрештою, наполегливий Чернишенко Володимир домігся свого. Перші роки життя він згадує з труднощами, інакше кажучи, переважно труднощі він і згадує. Головна трудність, з якою зіткнувся Чернишенко Володимир – це невміння писати. Фантазія молодої людини розвивалась набагато швидше, ніж поведінкові навички, тому неможливість записувати свої думки дуже гнітила нашого героя. Не знаю, чи вигадав би він вузликове письмо (а до цього йшлося), якби його доволі скоро таки не навчили кириличному шрифту. Пізніше бажання писати досить химерно втілилось у кільканадцять вигаданих мов і шифрів, жодну з яких, однак, він так і не спромігся вивчити.
          Звичайно, наш герой, як і всі герої, зіткнувся з нерозумінням суспільства – тобто, суспільство його бачило наскрізь, а він його – не розумів. Можливо, саме тому Чернишенко Володимир так рано й повірив у свою винятковість і вищість, а відтак став до суспільства у жорстку опозицію (або подумав, що став). За це періодично отримував в зуби, але так і не виробив у собі корисного вміння бити людей в обличчя, навіть у відповідь. Останнє, безперечно, є свідченням слабкості і боягузтва.
В творчості теж не все було гладко. Наш герой швидко збагнув, що йому не вистачає терпіння писати довгі прозові твори, про які він так мріяв, тому й переключився на вірші. Десь в той самий час у нього вперше з’явилась думка, про те, що колись, через десятки років, якийсь дослідник знайде його рукописи і розкриє світові всю їх геніальність, а поки світ до неї (геніальності) ще не готовий. Ця дивна думка гріла нашого героя досить довго.
          Захопився читанням. Читав книжки запоєм і по кілька разів. Іноді виникала така думка, що йому просто страшно починати нову книгу – раптом вона виявиться поганою! – а тому за краще вважав перечитати стару і добре відому, від якої вже не чекаєш жодних підступів. Ця тактика ніби й берегла його від занадтих потрясінь, але водночас відчутно обмежувала ерудицію. Пізніше він знайде вихід – почне читати лише українську літературу. Досить зручна поза, коли не знаєш, хто такий Лорка („та, якийсь там гіспанець! Се мені неінтересно!”) Як бачимо, обмеженість породжувала винахідливість, а саме винахідливість і є однією з найважливіших рис нашого героя, на якій хотілось би зупинити вашу увагу. 
          Одного разу Чернишенко Володимир уяснив для себе, що всі речі діляться на дві основні категорії – приємні і не дуже. Останні в свою чергу на більше-менші і жахливі. Тому наш герой і спробував не робити неприємних речей. Як це йому вдалося? Він грався. Розв’язуючи нудні шкільні задачі, він уявляв, що розшифровує таємничі шифровані записки, прибираючи в кімнаті – що веде масштабну пошукову операцію, а йдучи зі школи додому щоразу засікав час, встановлюючи нові світові рекорди. Ця звичка так глибоко укорінилася у його свідомості, що він послуговується нею і досі, щоправда, підсвідомо.
          Бажання бути несхожим на інших дивним чином не переросло в манію. Можливо, від цього його вберегла невідомо де підслухана думка: дивіться, я схожий на вас, я такий як і ви, але ви й не здогадуєтесь, що насправді я зовсім інакший! Така думка давала відчуття певної зверхності.
          Досить рано він вирішив стати націоналістом. Чи то з опозиції до російського за своїм духом того ж таки суспільства, чи то за переконанням, успадкованим від доволі патріотично настроєного батька і діда – невизнаного борця з колгоспно-радгоспною системою. Дуже довгий час націоналізм і невміння бити людей в обличчя входили в його свідомості у гострі протиріччя, для подолання яких мусило минути дуже багато часу.
          Інший дивовижний факт – на такому сприятливому ґрунті чомусь не розвинувся цинізм. Тобто, він пробував, але йому не вдалось. З’ясування причини цього дивовижного явища – справа майбутніх поколінь біографів, ми відповісти на це питання не змогли. Можливо, важливе значення у цьому мала одна молода панночка, про яку мова піде трішечки нижче.
          Закінчив школу наш герой досить успішно. Всі його оцінки були натягнуті, але й без натяжок він отримав би свою медаль, яка чомусь була для Чернишенка Володимира справою честі. Можливо, саме це натягування і стало причиною його повної зневаги до школи, вчителів, освітньої системи і однокласників. Випускний вечір він покинув завчасно, йдучи по порожній темній вулиці, він показував у напрямку веселого гульбища однокласників непристойні жести і пошепки матюкався. 
         В університет поступив без видимих проблем, хоча, як виявилось, мав дуже велику зневіру у власних силах. Одразу вирішив триматися незалежно, друзів не заводити, до дівчат звертатись підкреслено на ви. Не зміг. Чому – таємниця, знову ж таки. Відомо лише, що десь в той самий час у його житті з’явилась молода панночка, яку надалі для зручності називатимемо Маленьке Вредне Дівчисько.
Ця постать стала воїстину знаковою у нашій історії, можливо, саме через неї ця історія є такою нецікавою. Щось таке було у цьому Маленькому Вредному Дівчиськові, що зупинило в нашому героєві руйнівні процеси і він не став ні циніком, ні ксенофобом, ні ще чимось таким.
          Про саме Маленьке Вредне Дівчисько ми тут розповідати не будемо, це тема інших кропітких і тривалих пошуків. Скажемо лише, що вже через кілька місяців після знайомства з нею наш герой говорив у приватній розмові батькові, що „є одна дівчина, яка подобається йому найбільше”, а ще за місяць потому написав свого першого любовного вірша, чим був і сам добряче здивований – раніше він вважав інтимну лірику не гідну справжнього імператора залізних строф.
          Збагнувши свою закоханість, Чернишенко Володимир діяв неадекватно. Замість того, щоб почати вчитися грати на гітарі, надсилати своїй обраниці таємничі букети квітів, кидатися з мостів і робити речі, які б личили закоханому у такій ситуації, він почав масово писати любовні вірші і ховати їх у шухляду...
          Наш герой почав відчувати постійну гостру потребу бачити Маленьке Вредне Дівчисько і ця потреба заповнювала його все більше і більше. Можна було з цілковитою впевненістю в своїй правоті сказати, що бачити її – було єдине, що він хоче від цього життя. Аж не віриться, як важко було йому зізнатись Маленькому Вредному Дівчиськові, що він в принципі пише вірші (про те що він пише ще й інтимну лірику вона довідалась аж далеко пізніше). Ще важче було сказати їй, що він націоналіст. Чернишенко Володимир боявся, що Маленьке Вредне Дівчисько виявиться „російською гнилою інтелігенцією”. Хоча, що б тоді змінилось? Він би любив її, ким би вона не виявилась, поступився б усіма принципами і переконаннями, тільки б бути з нею. Але вона нічого такого від нашого героя не вимагала – зрештою, він мабуть міг закохатись лише саме в таке Маленьке Вредне Дівчисько.
          Десь тоді Чернишенко Володимир збагнув іншу важливу для себе істину: націоналізм це не ненависть, що є зворотнім боком любові, це сама любов. Любов до свого, рідного; прагнення мати щось рідне, піклуватись про нього, бути оточеним рідним. Геройство – це любов до останньої краплі крові, ось до чого додумався наш герой.
          Коротко зупинимось на професії, що обрав собі Чернишенко Володимир. Він став біологом, а точніше біотехнологом. Це така загадкова професія, про яку ніхто нічого детально не знає, а отже займатись біотехнологи можуть чим завгодно, не боячись бути засудженими суспільством. Наш герой займається білками крові.
          Отже: хто такий Чернишенко Володимир і чого він хоче від життя. Чернишенко Володимир – безнадійно закоханий націоналістичний біотехнолог, майбутній фахівець з білків крові, поет і письменник (теж майбутній). Особа, що не вміє бити людей в обличчя (навіть у відповідь) і має потенційно злочинні нахили і непевну біографію.
          Він хоче від цього життя, щоб Маленьке Вредне Дівчисько завжди було поруч, скажемо навіть інакше – він хоче завжди любити Маленьке Вредне Дівчисько. Він хоче, щоб його літературні спроби надрукували, іноді йому це вдається, іноді ні. Він хоче досконало вивчити білки крові і щоб його за це поважали. Відкриття робити хоче не дуже, зате хоче заробляти достатньо грошей для себе і для Маленького Вредного Дівчиська (останній факт вказує на те, що щось людське в нашому герої ще залишилось). Він хоче любити – а це не може не насторожувати...
(...)

 

Що люблю і чим займаюсь

 

 
 

Украинская Баннерная Сеть