( феєрична новела)

Весна запізнювалася. Зима переконувала Місто у коханні. Обсипала снігом ренесансні плечі, тулилася до нього крижаними віями.
- Чого ти мене не боїшся? – дивувалася. – І мешканці – теж… Куди спішать?
- На роботу. Хіба ти не бачиш…
- Які диваки! – шурхотіла холодними руками. А як налякаю…А як засиплю…
- Спробуй…
Хурделила, сипала снігом і реготала...
Місто прибирало її казуси. Було важко. Залишилися старі лопати, машини. „Зайди ” - не господарювали… Розікрали майно нажите роками і брехали йому, людям…. Боліло серце за обдерті мури, за бомжів на вулицях. Та не хотів про це розповідати красуні.
Зима розгорнула прозоро - голубі крила і полетіла на Високий Замок оглядати окраїни.
- А ти красивий, як Краків, Відень, Прага ... Боюся, що нікуди не піду від тебе… Ха - ха - ха...- сміялася дзвінко й тулилася до мокрих асфальтових губ…Злетіла з його рук до проспекту Свободи і лоскотала холодом закоханих.
- Тремтите? Б»ють дрижаки? То тікайте…Чого чекаєте годинами?
Львів усміхався з пустотливої гри Зими. Хотів показати все найкраще та вона сама вибирала оглядини. Заглядала у провулки, вимітала закутки. Зупинилася біля стін драматичного театру і показала Львову на обшарпаний вигляд Богеми. Почервонів, як хлопчик, стало соромно за чиновників можновладців.
«На сотових їздять а на театр – грошей нема»,- подумав і розізлився. Та вигляду не показав, не шукав оправдань. А Зима розважалась як хотіла. Львів намагався заховати неприємні ситуації. Зауважив жінку в зеленому пальтечку і чорній хустинці. Стояла біля стін театру. Хукала в руки, тупцяла стоптаними чобітками. Оглядалась, чекала на перехожих. Зігнувшись у ціпок, і, скрививши уста, жалісливо просила:
- Подайте на хліб...Допоможіть дожити до пенсії...
Їй подавали. Вона низько кланялася. Згодом, повторяла по-новому:
- Дитинко!.. Не оминай стару бідну жінку! Я - сама одна живу… За молодості аборт зробила ... Видиш, як я спокутую!...- кинулась до дівчини.
Та поклала копійки у зігнуту долоню і швидко пішла.
* * *
„О! Таки вдався мені день, - раділа жебрачка. – Багато назбирала! Піду на базар і всього собі накуплю... Запрошу пані Олю і посидимо за вечерею… ”
У пательні шкварчало м»ясо, димів пахощами капусняк, красувався завиванець з маком. Поважна пані Оля дивувалася: «Чого це сусідка так розщедрилася? Звідки взяла гроші на гостину? Все така скупа, маломовна - сьогодні розцвіла, мов дика рожа біля старої запущеної кухні». Знала, що не скаже. Чемно чекала на запрошення до вечері. Сусідка не спішила. Поклала їжу на піднос, відкрила двері й крикнула:
- Любко, відкривай двері! Я їсти несу! Ромчик все мені, й мені. Нині я вам...
- Мамо, де ви гроші взяли? – здивовано промовила невістка.
- Та то , Любцю, Янукович другу частку дав... Ой, шо я кажу!.. Та бери, вечерю, бери й не питай!...
Невістка взяла пахучу тацю і подумала: „Що з свекрухою сталося? Ніколи такою доброю не була…»
- Параню, а вам Янукович пенсію дав по другому заходу?! – запитала, не втримавшись, пані Оля. - Я тільки одну дістала ...
- Та то так... Як, по правді, я нині артисткою була. Знаєте, я - грала! І не зле заробила... Вдалася мені то та роля... Я ше змалку любила театр. Молодою в читальні пропадала... Артисткою хотіла бути ! Тато казав мені: « Я фойди в хаті видіти не хочу». Віддав заміж до Львова, за шевця. Він все мав гроші. До театру давав, а зі мною не ходив. Все гибів над чоботами... Любив слухати як виставу перед ним розказувала...
- Де ж то ви так грали?.. Може б і я пішла?...
- О, якби ви знали!.. Та я вам не скажу.
- Та чому ж ?
- Знаєте, вам та роль не пасує… Ви дуже порядна пані… Гарних дітей маєте… Нащо вам то - то… Я сама подбаю за себе... Івана нема… Влада дасть і забере… Депутати давляться грошима…Сина діти обсіли…Де йому до мене.. Мушу щось робити. Хочу, аби гарно поховали… А похоронки дорогі!... Частуйтесь, Олюню, смакуйте...
Львову стало гірко й неприємно. А щоб Зима не насміхалась – цілував її голосно дзвоном трамваїв...

Львів – 2008.

моб. тел.. 80979510909